Обіцянки-цяцянки. Преший президент України – своїм співвітчизникам (1991)
У чергову річницю Незалежності України прийнято згадувати, як все починалося, як все відбувалося, і зрозуміло – підбивати підсумки. Отже, що ми маємо на сьогодні, після того, як минуло 25 років з дати проголошення самостійності?.. Багато чого маємо, про що й говорити не хотілося б. Але треба. Аби зробити висновки, щось змінити у сьогоденній драмі і більше не наступати на старі граблі.
Давайте не про все – а про головне. Головне досягнення нашою молодої псевдонезалежної країни – русофобія, що зведена у ранг державної політики. Нині “Україна – не Росія”, українці – не руські, а руські – “п`ята колона”, “сепаратисти” і “терористи”, що винні у всіх негараздах минулого й теперішнього…
Як таке могло статися? Як ми дійшли до такого самозгубного самозречення? З чого починався цей абсурд?.. Я лише нагадаю з чого все почалося, а на решту питань хай кожен собі сам відповість. Так буде краще. Адже висновки зроблені самостійно – найнадійніші. Вірно?
Отож, “спочатку було слово”, проте не Боже, а слово сатанинської спокуси, брехливе слово комуняки – першого президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука, а до того завідувача ідеологічного відділу Комуністичної партії України і члена ЦК КПУ. Ось як вміло й професійно цей перевертень зваблював своїх “російських співвітчизників” у доленосному 1991 році:
Типу він росіян обдурив а українців ні.
Горбачевский оборотень этот Кравчук. Ловко сыграл на страхе перед ГКЧП, захватившем Москву. Но украинцы сами виноваты в том, что позволили себя обмануть. Их предупреждали, что никакой независимости не будет, а они не верили, и до сих пор многие думают, что живут в независимой стране.