25 років незалежності — як і до чого прийшла Україна

Нинішній напівювілей незалежності Україна зустрічає, перебуваючи у важкій ситуації. Підсумки її 25-літнього існування без перебільшення катастрофічні — громадянська війна в Донбасі з численними жертвами, територіальні втрати, перехід під зовнішнє управління, втрата державної монополії на насильство, затяжна економічна криза і зростаюче зубожіння населення.

Як українська держава дійшла до такого життя?

Два фактори зіграли тут свою вирішальну роль: перший — український етнічний націоналізм в якості офіційної доктрини і керівництва до дії у внутрішній і зовнішній політиці, і другий — приватизація української держави олігархами, яка зумовила патологічне зрощення бізнесу і політичної влади.

Перший фактор підживлював наростаюче обмеження культурно-мовних прав російськомовного населення України аж до його відвертої дискримінації за ознакою саме російської етнічної приналежності.

Українська мова стала єдиною державною. Російській культурно-мовній групі, яка за чисельністю та культурною вагою на Україні переважала українську, було в принципі відмовлено у статусі державотворчою.

Зворотною стороною цієї політики став розрив пострадянської України з російським і радянським минулим, а також поступова легалізація різних форм націонал-радикальної ідеології, часто відверто неонацистського, необандеровского спрямування.

У цьому сенсі першим значущим етапом став прихід Віктора Ющенка на президентську посаду в 2004 році.

Даний курс доповнювався прозахідним, євроатлантичним вектором зовнішньої політики, який після лютого 2014-го привів країну під зовнішнє (американське) управління.

Всі ці процеси викликали активний протест значної частини населення. Активісти, експерти та політики безуспішно намагалися донести до керівництва країни ризики і загрози такого курсу для української державності, пропонували провести референдум для справедливого, з народниою участю, вирішення питання про статус російської мови і зовнішньої орієнтації України.

Але одного разу взятий владою курс на створення з України «неРосії» і «антиРосії» ніколи принципово не змінювався.

Другий фактор — приватизація української держави олігархами — сприяв конфронтації між різними групами олігархічного капіталу, що однаково руйнівно позначалося на довгострокових зовнішньополітичних і економічних інтересах України.

Так, головний бізнес олігархів і джерело золотовалютних надходжень — гірничо-металургійний комплекс, який за логікою повинен бути першим у черзі на модернізацію, в реальності став зразком техніко-технологічної відсталості.

Причому український олігархічний капітал сповна використав ідеологію радикального українського націоналізму і націонал-радикалів для остаточного утвердження своєї влади. Прихід на пост президента Петра Порошенка (власник кондитерської корпорації «Рошен» та кількох промислових виробництв), а також підвищення Ігоря Коломойського (співвласник фінансово-промислової групи «Приват»), — наочний тому приклад.

Саме націонал-радикальні угруповання забезпечили силову частину перевороту.

Президентство Януковича, який відійшов від політики націоналізму, тим не менш не зламало негативних тенденцій. Більше того, воно породило певні побоювання у зміцнілих націонал-радикальних політичних і воєнізованих формувань, які прискорили розв’язку в грудні 2013-го — лютому 2014 року. Після перевороту націонал-радикалізм і русофобія перетворилися на обов’язкові державні ритуали в стилі найгірших тоталітарних практик.

Наполегливі прохання «м’яких» націоналістів до населення і ветеранам Великої Вітчизняної війни примиритися з поплічниками гітлерівських окупантів із ОУН-УПА змінилися в 2014 році прямою вимогою виконувати «закон про декомунізацію», де культ оунівських катів став офіційно визнаним.

Прохання відмовитися від російського імені і стати «українцями» саме в бандерівському розумінні цього терміна вилилися в законодавчо оформлену «декомунізацію», реальна мета якої в знищенні пам’яті громадян України про свою спільну з росіянами реальну історію.

Бандерівці вийшли з підпілля і легалізувалися в київських силових структурах і в політиці. Більше того, офіційна влада віддала їм монополію на насильство і зараз не контролює найбільш небезпечні і численні націонал-радикальні «полки» та «батальйони».

Після 2014 року культурно-історичний, ціннісний розрив з Росією доповнився самогубною для України самоізоляцією від російського ринку і розривом виробничо-технологічної кооперації. У поєднанні з одностороннім відкриттям українського ринку для товарів ЄС це за два роки просто обрушило українську економіку.

Українська держава в підсумку так і не стала «своєю» для значної маси населення, що не бажала «йти в Європу» і відмовлятися від своєї реальної загальноросійської історії.

Саме в цьому, а не в «сепаратистах» на півді та сході, проблема української державності, яку нинішня київська влада, судячи з її небажання припиняти війну в Донбасі – в принципі не усвідомлює.

Нинішній політичний режим в Києві — хоч і є близьким до ідеалу бандерівсько-нацистської держави, але – не ідеал. У цьому сенсі режиму є куди деградувати. Але, з іншого боку, точка неповернення на шляху до утвердження націонал-екстремістської ідеології ще не пройдена, а це залишає надію на одужання української держави.

Віктор Пироженко