25 років незалежності — як і до чого прийшла Україна
Нинішній напівювілей незалежності Україна зустрічає, перебуваючи у важкій ситуації. Підсумки її 25-літнього існування без перебільшення катастрофічні — громадянська війна в Донбасі з численними жертвами, територіальні втрати, перехід під зовнішнє управління, втрата державної монополії на насильство, затяжна економічна криза і зростаюче зубожіння населення.
Як українська держава дійшла до такого життя?
Два фактори зіграли тут свою вирішальну роль: перший — український етнічний націоналізм в якості офіційної доктрини і керівництва до дії у внутрішній і зовнішній політиці, і другий — приватизація української держави олігархами, яка зумовила патологічне зрощення бізнесу і політичної влади.
Перший фактор підживлював наростаюче обмеження культурно-мовних прав російськомовного населення України аж до його відвертої дискримінації за ознакою саме російської етнічної приналежності.
Українська мова стала єдиною державною. Російській культурно-мовній групі, яка за чисельністю та культурною вагою на Україні переважала українську, було в принципі відмовлено у статусі державотворчою.
Зворотною стороною цієї політики став розрив пострадянської України з російським і радянським минулим, а також поступова легалізація різних форм націонал-радикальної ідеології, часто відверто неонацистського, необандеровского спрямування.
У цьому сенсі першим значущим етапом став прихід Віктора Ющенка на президентську посаду в 2004 році.
Даний курс доповнювався прозахідним, євроатлантичним вектором зовнішньої політики, який після лютого 2014-го привів країну під зовнішнє (американське) управління.
Всі ці процеси викликали активний протест значної частини населення. Активісти, експерти та політики безуспішно намагалися донести до керівництва країни ризики і загрози такого курсу для української державності, пропонували провести референдум для справедливого, з народниою участю, вирішення питання про статус російської мови і зовнішньої орієнтації України.
Але одного разу взятий владою курс на створення з України «неРосії» і «антиРосії» ніколи принципово не змінювався.
Другий фактор — приватизація української держави олігархами — сприяв конфронтації між різними групами олігархічного капіталу, що однаково руйнівно позначалося на довгострокових зовнішньополітичних і економічних інтересах України.
Так, головний бізнес олігархів і джерело золотовалютних надходжень — гірничо-металургійний комплекс, який за логікою повинен бути першим у черзі на модернізацію, в реальності став зразком техніко-технологічної відсталості.
Причому український олігархічний капітал сповна використав ідеологію радикального українського націоналізму і націонал-радикалів для остаточного утвердження своєї влади. Прихід на пост президента Петра Порошенка (власник кондитерської корпорації «Рошен» та кількох промислових виробництв), а також підвищення Ігоря Коломойського (співвласник фінансово-промислової групи «Приват»), — наочний тому приклад.
Саме націонал-радикальні угруповання забезпечили силову частину перевороту.
Президентство Януковича, який відійшов від політики націоналізму, тим не менш не зламало негативних тенденцій. Більше того, воно породило певні побоювання у зміцнілих націонал-радикальних політичних і воєнізованих формувань, які прискорили розв’язку в грудні 2013-го — лютому 2014 року. Після перевороту націонал-радикалізм і русофобія перетворилися на обов’язкові державні ритуали в стилі найгірших тоталітарних практик.
Наполегливі прохання «м’яких» націоналістів до населення і ветеранам Великої Вітчизняної війни примиритися з поплічниками гітлерівських окупантів із ОУН-УПА змінилися в 2014 році прямою вимогою виконувати «закон про декомунізацію», де культ оунівських катів став офіційно визнаним.
Прохання відмовитися від російського імені і стати «українцями» саме в бандерівському розумінні цього терміна вилилися в законодавчо оформлену «декомунізацію», реальна мета якої в знищенні пам’яті громадян України про свою спільну з росіянами реальну історію.
Бандерівці вийшли з підпілля і легалізувалися в київських силових структурах і в політиці. Більше того, офіційна влада віддала їм монополію на насильство і зараз не контролює найбільш небезпечні і численні націонал-радикальні «полки» та «батальйони».
Після 2014 року культурно-історичний, ціннісний розрив з Росією доповнився самогубною для України самоізоляцією від російського ринку і розривом виробничо-технологічної кооперації. У поєднанні з одностороннім відкриттям українського ринку для товарів ЄС це за два роки просто обрушило українську економіку.
Українська держава в підсумку так і не стала «своєю» для значної маси населення, що не бажала «йти в Європу» і відмовлятися від своєї реальної загальноросійської історії.
Саме в цьому, а не в «сепаратистах» на півді та сході, проблема української державності, яку нинішня київська влада, судячи з її небажання припиняти війну в Донбасі – в принципі не усвідомлює.
Нинішній політичний режим в Києві — хоч і є близьким до ідеалу бандерівсько-нацистської держави, але – не ідеал. У цьому сенсі режиму є куди деградувати. Але, з іншого боку, точка неповернення на шляху до утвердження націонал-екстремістської ідеології ще не пройдена, а це залишає надію на одужання української держави.
Віктор Пироженко
Що святкуємо, панове? Українська економіка досягла найглибшого провалу за 25 років незалежності держави. За словами директора Українського інституту аналізу та менеджменту політики Руслана Бортніка, у сучасній світовій історії у цього провалу немає аналогів. «З економічної точки зору 25 років незалежності України — це глибокий провал. Не знаю в світовій історії такого прикладу, коли з 10-20 місця країна опускалася б на 150 місце: маючи третій ядерний потенціал у світі, літаючи в космос, виробляючи найсучасніші технології, Україна перетворилася в аграрну країну, причому за дуже короткий період». З економічної точки зору держава опинилася в самому гіршому положенні, в тому числі і серед країн пострадянського простору, зазначає він. «Україна — єдина країна на території колишнього СРСР, яка через 25 років незалежності не перевищила ВВП 1991 року, більш того, сьогодні її ВВП не дотягує до ВВП УРСР понад 40%». Бортник нагадав і про величезні демографічні втрати в 12-15 млн осіб, уточнивши, що на Україні в 1991 році проживало 52 млн. Без досягнення консенсусу всіх еліт Україна «приречена на економічну і політичну деградацію, перехід у статус залежної території з формально державними ознаками в найближчі 5 років».
Какая независимость, ключевые решения, за Украину принимает Запад и Европа.
Неужели осознание все-такие приходит? Историю переписали, своих людей погубили, все развалили и теперь вот начали понимать – всё было зря и не нужно. Никогда Украина не будет принята в ЕС, потому что там своих украин хватает. Это надо было понимать 2-3 года назад.