Свято-Успенська Святогірська Лавра

Свято-Успенська Святогірська лавра — монастир Української Православної Церкви в місті Святогірську Донецької області. У 2004 році монастир отримав статус лаври. Краса і гордість Донеччини, духовна фортеця Святої Русі. Здавна просяяла над землею православною слава цієї обителі завдяки неповторності її вигляду, і головне – дивовижної сили духу її ченців, яка допомагає монастирю знову і знову воскресати з небуття, із попелу.

Святогірський монастир у колишньому Слов’яногорську над Сіверським Дінцем бере свій початок з часів, що передували монголо-татарській навалі, коли Бату-хан руйнував «матір міст руських» — Київ. Хоч перші письмові згадки про цей монастир датуються 1526 роком, відомо, що перші християнські поселення, а можливо і монастир, з’явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені залишати охоплену єрессю іконоборства Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Частина перселенців переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Дону та Сіверському Дінцю. Про це свідчать древні печерні обителі на берегах цих річок та знахідки сучасних археологів.

Щоб дістатися верхівки скелі треба пройти більш ніж кілометр печерами, які були вирубані у крейді понад тисячу років тому. Протягом майже всієї історії монастиря ці печери були притулком для благочестивих іноків під час гонінь.

Про древні християнські поселення в цій місцевості свідчить Іпатієвський літопис, в якому говориться, що у 1111 році місцеві християни зустрічали тут великого князя Володимира Мономаха.

Саме в цих краях в середині IX століття проповідували хозарам православну віру святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій.

У VIII—IX століттях тут переховувалися від іконоборців шанувальники святих ікон, у XII—XIII століттях благочестиві християни намагалися тут врятуватися від монголо-татарських орд Тамерлана, у XVI—XVII століттях монастир був форпостом на кордоні з татарським степом та католицькою Польщею. Саме сюди у ті часи переселялася братія із захопленої унією Почаївської Лаври.

Монастир захищали з одного боку русло ріки та пагорби, з другого — глухі ліси. Це давало змогу Ізюмському полку, на території якого перебував монастир до 1764 року, успішно відбивати ворожі атаки. Зокрема, війська кримського хана п’ять разів (1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 рр.) брали монастир у облогу, але жодного разу так і не змогли захопити його.

Після того як Крим було приєднано до Російської імперії і зникла загроза татарських набігів, у 1788 році монастир втратив своє колишнє важливе військове значення.

Внаслідок реформ Імператриці Катерини II, що стосувалися запровадження штатів та секуляризації церковного майна, монастир було закрито а Святі Гори, монастирські села і землі подаровано фаворитові цариці – князю Таврійському Григорію Потьомкіну. Пізніше Святими Горами володіли Енгельгардти. В цей період монастирські храми функціонували як приходські.

Вдруге Святогірський монастир було відкрито у 1844 році, за часів Імператора Миколи I. З 1851 року на території обителі вже височила Покровська церква з дзвіницею, яка мала 8 дзвонів. Найбільший з них важив 6354 кг. В Покровський церкві містилася ризниця, бібліотека й архів монастиря. Через 15 років після відкриття монастиря почалося будівництво монументального Успенського собору висотою 53 м і довжиною 42 м.

За наступні 70 років Святогірський монастир досяг небувалого розквіту, ставши одним з найбільших у Російській імперії. Монастир мав цегляні майстерні, млини, різні майстерні, торгові лавки, був відомий чудовими видами і притягував багато прочан. В кінці XIX століття на місці аварії потяга з імператорською родиною в селі Бірки був влаштований Спасо-Святогірський скит з храмом Христа Спасителя. Також діяли печерний Арсеньєв скит, Охтирський скит (лікарняний хутір). Перед Першою світовою війною у монастирі проживало понад 600 ченців.

Жовтневий державний переворот 1917 року та прихід нової богоборчої влади перервали спокійний перебіг життя монастиря. Після проголошення у 1918 році Донецько-Криворізької радянської республіки почалися систематичні утиски монастиря, що супроводжувалися святотатством, дискредитацією, знущаннями та вбивством братії. У 1918 році кількість ченців скоротилася з 700 до 200 чоловік. Щоб припинити «використовування краси природи з метою затемнення народу» голова Донецького губернського комітету комуністичної партії (більшовиків) Є. І. Квірінг постановив у жовтні 1922 р. передати всі будівлі й майно монастиря новоствореному будинку відпочинку. Успенський собор став кінотеатром.

Більшовики розорили Арсеньївський, Охтирський та Спасів монастирські скити, Зруйнували Преображенський, Всіхсвятський та Петро-Павлівський храми, а на верхівці гори поруч з монастирем встановили пам’ятник революціонеру Артему. Святі Гори було названо Червоними, Святогірськ — Слов’яногорськом, а монастир — Будинком відпочинку імені Артема.

У 1980 році ансамбль споруд монастиря було оголошено Державним історико-архітектурним заповідником.

Святогірська обитель була знову відкрита в 1992 році. Першими насельниками були монах, священик (зараз архімандрит Серафим) і четверо молодих послушників з Донецька. В цьому році монастирю віддали розграбований і осквернений, перетворений в кінотеатр Свято-Успенський собор, в бічних межах якого були влаштовані громадські туалети, сам собор був перекритий залізобетонним перекриттям на два поверхи. У 1995 році, коли збільшилася кількість братії, почали реставрацію та відновлення храмів та корпусів обителі.

28 листопада 2003 року Святогірському монастирю були остаточно передані житлові і господарські будівлі, що перебували у віданні Слов’яногірського історико-архітектурного заповідника та санаторію «Святі Гори» .

9 березня 2004 року, заслухавши доповідь митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю Горлівської єпархії УПЦ (м. Святогірськ Донецької області) статус Лаври. Віднині Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир іменується Свято-Успенською Святогорською Лаврою. Таким чином, Святогірський монастир став третьою в Україні (після Києво-Печерської і Почаївської) Лаврою.

12 липня 2008 року відбулося прославлення Собору святих отців, у Святих Горах на Донці просіяли. До Собору святогірських отців увійшли 17 святих: один святитель, 11 преподобних, 4 преподобносповідника і один Христа заради юродивий. Преподобний Іоанн, затворник Святогірський, був прославлений 24 серпня 1995 року.

7 липня 2009 року братією монастиря були знайдені мощі першого настоятеля Святогірської пустелі за її відновлення в 1844 році архімандрита Арсенія (Митрофанова) і мощі подвижника і прозорливця преподобного Ісаакія (Головіна).

Сьогодні всі храми, печери та вцілілі будівлі повернули монастирю. Послух в обителі несуть більше сотні чоловік братії. Влітку 2014 року в монастирі знайшли притулок 800 біженців з зони ведення бойових дій на Сході України, у тому числі 300 дітей.

В наш складний час Святі Гори продовжують служити Церкві і Вітчизні. Чудеса за молитвами угодників Божих і молитвами Божої Матері, Ігумені обителі, відбуваються постійно. Молячись біля святинь Лаври прочани знаходять благодатну допомогу, духовно зміцнюються. І зараз, як і раніше, святість місця, канонічне богослужіння, порядок у всьому, шукання доброго прикладу, повчання і духовної розради, бажання усамітненої молитви, сповіді і причастя Святих Христових Таїнств приваблюють сотні і тисячі прочан з усіх кінців Русі поклонитися святиням Святих Гір.

Таїнства Православної Церкви скрізь однакові. Але домашня обстановка, з усією її метушнею, часто відволікає від богомислення і зосередженості. Тому народ їде і їде до Святих Гір. І вдень і вночі лавра приймає своїх гостей. Повертаючись у рідні місця, прочани зберігають у своїх душах приємні спогади про Святогірську обитель і розносять по всій Святій Русі і всьому християнському світові добру славу про Святі Гори.

Докладнше про сьогодення обителі можна дізнатися на офіційному веб-сайті Свято-Успенської Святогірської лаври – www.svlavra.church.ua.