Походи київських князів на Візантійську імперію у період становлення Давньоруської держави (VIII-XI ст.)

Русичі під стінами Царгорода

Військові походи русичів на Візантійську імперію в період виникнення та становлення Давньоруської держави у стародавньому руському літописі «Повість временних літ» зображуються вінцем політичної кар’єри перших київських князів і результатом вдалого підкорення навколишніх східнослов’янських племен. Історики розходяться із приводу кількості візантійських походів, називаючи від 6-ти до 10—12-ти.

У відносинах з Візантією стародавня дохристиянська Русь завжди була наступаючою стороною. Якщо на початку руси ставили собі за мету переважно здобуття військової здобичі, то пізніше однією з головних цілей походів стало забезпечення для руських купців доступу на ринки імперії та отримання максимальних привілеїв для них. Розбудовуючи державу на теренах Східної Європи, київські князі почали дбати про встановлення постійних дипломатичних стосунків із Царгородом (Константинополем), що підвищувало престиж Давньоруської держави й відповідало її стратегічним інтересам на південному сході. Русь прагнула вивільнити від кочовиків, які часто ставали знаряддям зовнішньої політики Візантії, торгові шляхи, що вели до Криму, Приазов’я та Закавказзя. Досягаючи воєнними засобами значного чи часткового успіху, Київська Русь у подальшому охоче йшла на переговори з імперією, щоб закріпити досягнуте дипломатичними угодами.

Перші відомі походи русів на Візантію відбулися ще до утворення Давньоруської держави — на межі 8 і 9 ст. – у Крим, на Сурож (нині м. Судак) і в 830-х рр. — на південне узбережжя Чорного моря (Амастрида; нині м. Амасра, Туреччина). Та до повідомлень історичних джерел про ці походи історики ставляться скептично. Разом з тим військово-дипломатична активність русів у чорноморському регіоні у 830-ті — на початку 840-х років підтверджується окремими західноєвропейськими джерелами, зокрема Бертинськими анналами. Можливо, напади русів на Візантію здійснили ті угруповання русів, які не мали відношення до майбутньої Київської держави. Деякі історики пов’язують ці напади з так званою Приазовською Руссю.

Перші походи на Візантію відзначалися грабіжницьким і, водночас, розвідувальним характером, їх можна розглядати в контексті норманської експансії в Європі.

Похід князів Аскольда і Діра у 860 році

Після утворення на середину 9 ст. Київського князівства його володар князь Аскольд 18 червня 860 на чолі флоту із 200 лодій несподівано для греків вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імператору Михаїлу III довелося за допомогою багатих дарів досягти угоди з русами і їхнього повернення додому. 867 року було підписано нову русько-візантійську угоду, яка, певно, підтверджувала попередню і зафіксувала прийняття київським князем і його дружиною християнства, а також відправлення на Русь єпископа для організації церкви (хоча наступні угоди з Візантією характеризують русів як язичників).

Надзвичайна важливість цього походу усвідомлювалася ще в Давній Русі. Зокрема, датована частина «Повісті временних літ» розпочинається роком початку правління візантійського імператора Михаїла III. Таким чином, можна вважати, щосаме цим походом і угодою київського князя Аскольда Русь уперше вийшла на світову арену та заявила про себе як держава.

Похід князя Олега у 907 році

Утворення Давньоруської держави (близько 882 року), зосередження в її складі основних східнослов’янських племінних об’єднань дали змогу її правителю київському князю Олегу у 907 році здійснити грандіозний похід на Константинополь (2 тис. лодій по 40 воїнів у кожній), що завершився підписанням русько-візантійської угоди, а 911 — докладного русько-візантійського договору, що надавав Русі надзвичайні торгові й дипломатичні привілеї (цей договір, як і 2 наступних, вписаний або переказаний у «Повісті временних літ»).

Походи князя Ігоря 941 та 944 років

На відміну від походів київського князя Олега похід 941 року під проводом його наступника на київському столі князя Ігоря докладно описаний у руських, візантійських, західноєвропейських та східних джерелах. Цей масштабний похід Русі на Візантію зазнав невдачі. Флот великого князя київського Ігоря спочатку спустошив чорноморське узбережжя Малої Азії, але не наважився рушити на Константинополь, затиснутий між візантійським військом на чолі з доместиком схол Куркуасом із суші та візантійським флотом із моря. У вересні 941 по дорозі додому флот київського князя Ігоря був перехоплений і знищений за допомогою грецького вогню візантійською ескадрою патриція Феофана.

Тільки у 944 році київському князю Ігорю вдалося зібрати нове військо і знову вирушити в похід, та на Дунаї його зустріло візантійське посольство і запропонувало мир. Русько-візантійська угода 944 виявилася менш вигідною для Давньоруської держави, ніж угоди князів Аскольда та Олега.

Походи князя Святослава 968—971 років

Син князя Ігоря київський князь Святослав Ігорович здійснив 2 походи на Візантію, що мали на меті закріпитися в Болгарії, вивести її з-під влади Візантії. Якщо 968 року київський князь Святослав Ігорович виступив як знаряддя візантійської дипломатії проти 1-го Болгарського царства, то невдовзі, за повідомленнями візантійських джерел, він втрутився в боротьбу за імператорський стіл. Візантійським дипломатам вдалося організувати напад орди печенігів на Київ, що змусило князя Святослава на певний час повернутися на Русь. Та вже наприкінці 969 року він знову на Балканах. Святослав Ігорович відмовився від запропонованої новим візантійським імператором Іоанном I Цимісхієм данини, уклав військову угоду з болгарами, і навесні 970 р. 30-тис. русько-болгарське військо атакувало 12-тис. армію візантійського полководця Варди Скліра у Фракії (історична область на сході Балканського півострова). Невдовзі, коли в Малій Азії спалахнуло повстання на чолі з Вардою Фокою, візантійські війська зовсім залишили землі фракійської феми.

Лише наприкінці 970 — на початку 971 року візантійці змогли перекинути війська на боротьбу проти руського князя та союзних йому болгар. На чолі візантійської армії став сам імператор Іоанн I Цимісхій. Флот вирушив на Дунай, аби перетнути можливі шляхи відступу русичів. У квітні 971 року в полон до візантійців потрапив болгарський цар Борис II. Частина русів на чолі з воєводою Сфенкелом змогла відступити до Доростола (нині м. Силістра, Болгарія), де перебував сам київський князь Святослав Ігорович. У квітні ж розпочалася облога імператором цього дунайського міста, що тривала 3 місяці. Після невдалої для себе спроби прорвати оточення князь Святослав був змушений укласти нову, ще більш жорстку для Русі, ніж договір 944 року, угоду з візантійським імператором та залишити Болгарію.

Похід Володимира Великого у 989 році

Син київського князя Святослава Ігоровича князь Володимир Святославич 989 (за иншими джерелами 988) року вчинив похід у Крим на м. Корсунь (Херсонес Таврійський), щоб змусити візантійського імператора Василія II виконати умову попередньої угоди й видати за нього сестру Анну. Із цим походом звичайно пов’язують хрещення Київської Русі. Із Корсуня київський князь Володимир Святославич привіз у Київ дружину — сестру імператора Анну, що піднімало престиж володаря Русі на один рівень з імператорами Візантії та германської «Священної Римської імперії». Саме із цим походом пов’язане й поширення влади Русі на Керченський та Таманський півострови, де з часом утворився руський центр влади в Тмуторокані.

Похід князя Володимира Ярославича 1043 року

Останній похід Русі на Візантію був викликаний ворожим ставленням до Русі імператора Візантії Константина IX Мономаха. Руське військо очолили син великого князя Ярослава новгородський князь Володимир Ярославич та воєвода Вишата. Руські і візантійські джерела по-різному оповідають про перебіг подій. Згідно з літописами, руський флот було потоплено штормом, а ті, хто врятувався на суходолі, були схоплені греками, осліплені та ще 3 роки поневірялися в неволі. Візантійські джерела розповідають, що приводом для війни була загибель знатного руса в Константинополі, та про битву на морі, в якій не буря, а візантійський флот розтрощив нападників.

Зазнавши поразки, київський князь Ярослав Мудрий дипломатичними засобами зумів заключити почесний для Русі мир. Щоб задобрити київського князя Ярослава Мудрого, візантійський імператор Константин IX Мономах видав свою непорфирородну (народжену до того, як батько став імператором) доньку за сина київського князя — князя Всеволода Ярославича.

Значення руських походів на Візантію

Головним наслідком походів руських князів на Візантійську імперію стало поглиблення військових, економічних та культурних зв`язків з Константинополем та іншими середньовічними європейськими та азійськими державами, які мали тісні відносини з Візантією. Найважлівішим результатом цих відносин стала поступова християнізація руських людей, а згодом і Хрещення Русі київським князем Володимиром Великим.

Відомий візантиніст князь Д.Оболенський визначав одним з головних результатів русько-візантійських відносин включення Русі до культурно-цивілізаційного простору, який вчений називав Візантійською співдружністю націй.

Орест Гармаш



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *